Фронтова медсестра Ірина Іванюш “Лютик”, яка підірвалася на розтяжці у зоні АТО, пережила чимало операцій. Сьогодні 25-річна дівчина залишилася без обох ніг. Вона категорично відмовляється від спілкування із журналістами і лише в соцмережах пише про своє нове життя.

Уривок з її останньої публікації у Фейсбук, опублікувало видання today.in.

”Припаркувалась” на тротуарі, спокійно курю, перед тим, як їхати. Подають милостиню. П…. Шпурнула ті папірці в лице “благодійнику”. Більшої наруги за життя я не зазнавала. А ви про пандуси в судах…. А ви про біонічні протези (для українців —це наукова фантастика) Ну-ну… Мозги вам треба біонічні. Може, тоді щось зміниться. Сука, так не люблю “плакатися” у фб, але доводиться. Може тоді щось дойде. На засіданні комітету з прав інвалідів всього-на-всього 3 інваліда. І 4-е “мняско на каляске”, “помилка фугасу”, тобто я. Так от. Те, що люди — звірі взагалі-то стада, а інвалід живе в окремому світі, який обмежується стінами квартири, — не новина. Так є. І так буде. І ніякі пандуси, сука, цього не змінять, поки у мозгах щось не поміняється. А ще гірше — будучи вигнаним із стада людей нормальних — попасти у стадо собі подібних. Мало того, що один з цих, бля, панів розказує про те, як він вчить колясочніків пересуватись по квартирі і митись (що кожен біль-менш не рослина вміє). Я взагалі-то за гігієною особистою стежу — в будь-яких умовах. Так що мені їхній концтабір в Сянках — як мертвому кадило. Інший, страшно уповноважений від Верховної Синагоги пан, колясочнік, починає говорити про те, що з роботою чи транспортом таким, як я, ніхто не поможе, що я не готова до роботи, що мене звідтам за тиждень виженуть…. Що транспорту ніхто не дасть, а я повинна скакати на колясці сходами, чи літати на ній над Верховною Синагогою, як Баба Яга у ступі. І т. д. Не питання. Я ліпше здохну з голоду, ніж буду працювати в тому борделі — Верховній Синагозі. Але коли мені уповноважений від їх Велічіства Конфітурника починає розказувати, який він крутий, бо має науковий степінь, є депутатом, має сім”ю, тобто — наводити себе у приклад — ще одне збочення сучасного суспільства — їй богу, послала. Тихенько, без трьох літер, але послала. І це єдина приємність, яку я собі зробила сьогодні. А працювати я, на зло всім вам, буду. І не на підставній посаді, яку створюють, аби підприємство не платило податків. А на нормальній роботі. І для цього виходити з дому не обов’язково. Щоб вас, придурків, не бачити”.

За матеріалами сайту Вікна

Facebook Comments
About Author: Fedko Nina