Ти живеш звичним життям, працюєш на роботі, виховуєш дітей, – а потім в одну мить твій світ руйнується, розсипається, як картковий дім, хоронячи під своїми завалами всі плани і мрії та уступаючи місце жорстокій реальності – війні.

Як воно, коли в тебе за одну мить може не стати даху на головою.. Коли світ навкруг ділиться на ворожі табори, а люди, які колись були колегами по роботі чи хорошими друзями, опиняються по різні сторони барикад.

Коли ти змушений покинути все, що важкою працею здобував впродовж багатьох років, умістити своє життя в декілька сумок і їхати світ за очі, в далекі незвідані регіони. Ти не знаєш, як тебе зустрінуть, не знаєш, що тебе там чекатиме. Знаєш одне – це єдиний вихід, єдина можливість врятувати своїх найрідніших.

Таких людей, переселенців, сьогодні багато. Тих, хто покинув своє малу батьківщину, рятуючись від вибухів та обстрілів. Тих, хто не побоявся розпочати життя спочатку в інших містах чи селах. Тих, хто не захотів підкоритись окупанту.

Трускавець також має нових мешканців, – людей, які вимушено переїхали до нас та знайшли тут прихисток. Для яких маленьке курортне місто стало другою домівкою, гостинно та привітно відчинивши їм двері до іншого світу, – щасливого, гармонійного та головне мирного.

­­­­­­­­­­­­­­­­­­___________________________________________________________________________________________________________

…Він жив звичним життям, багато працював, мав свій бізнес, був свого часу при владі – у місті Курахове. Сім’я, дім, робота, знайомі, друзі навколо, рідні простори східної України, яку за життя добре вивчив та безмежно любив. Так склалось його життя, що жив і працював у різних містах, – добре знає, що таке важка шахтарська робота. Досі пам’ятає ті відчуття, коли, приходячи на роботу, дізнаєшся про обвал на шахті і загибель людей, які ще вчора працювали з тобою пліч-о-пліч. Це страшно. Може саме такі умови праці та життя робили людей загартованими та жорсткими.

«Вихідці з західних областей більш толерантні, вони набагато м’якосердіші, добріші, вони не бачили того, що бачили ми. Може тому нам трохи легше бачити і сприймати війну. Ми звикли до втрат, звикли дивитись в очі смерті, ми психологічно більш готові. Коли бачу хлопця з заходу та ще й молодого, бачу, як змінюється його світосприйняття після того, як він стикається зі смертю бойових товаришів, – це страшно..» – згадує Володимир Яровой, уродженець Макіївки, житель Мар’їнки, а з 2015 року мешканець Трускавця.

Його життя перевернулось з ніг на голову, коли 11 липня 2014 року рідну Мар’їнку, в якій проживав із сім’єю, обстріляли градами зі сторони Донецька. Це був шок. Людей, які досі сподівались та вірили у краще, наче облили крижаною водою. Саме цей момент, згадує співрозмовник, був для більшості переломним. Зрозумів, що життя вже не буде таким, як було досі і чекати чогось – рівнозначно, що підписати смертний вирок собі та рідним.

«Я одразу ж відправив дружину з донькою на море, а сам почав думати, що робити далі. Шукати варіанти, як бути, куди їхати. Одне скажу, – ця ситуація показала, хто є хто насправді. Бо ті, від кого я в першу чергу чекав допомоги і підтримки, її не надали, натомість допомогли ті люди, від яких я допомоги навіть не очікував».

Варіанти для переїзду сім’я обирала спонтанно. По карті дивились різні міста західної України, жінка запропонувала поїхати в Трускавець, він погодився. Після обстрілів та градів, які доводилось чути у Мар’їнці, Трускавець став для них спокійною, тихою гаванню, де можна залікувати рани, відновити внутрішню гармонію та розпочати життя з чистого листа.

От тільки не зумів він просто втекти. Не зміг Володимир спокійно сидіти у Трускавці, знаючи, що його рідну землю загарбують, міста і села руйнують, а людей вбивають. Залишив сім’ю тут та подався добровольцем, захищати Україну – став бійцем 81 бригади 122 окремого аеромобільного батальйону.

«Жінка досі мені не пробачила цього вчинку. Я не сказав їй, бо знав, що вона буде проти. Лише, коли поїхав, повідомив куди саме їду» – згадує Володимир Яровой.

Він пробув в АТО майже півтора роки. Пройшов пекло Донецького аеропорту, бачив на власні очі те, що далеко не кожен зуміє витримати, проводжав на той світ бойових побратимів та допомагав новим ставати кращими, залишаючись при цьому справжніми.

Сьогодні проводить паралелі між війною та шахтою. Каже, – щось між ними є спільне. В шахтарському колективі, як і на війні, добре видно хто є хто насправді. Там – чорне – це чорне, а біле – це біле. Не буває по-іншому. Люди поставлені в такі умови, що вони справжні, такі, які є насправді.

«Все починається з самої людини. Якщо вона була гнилою всередині, вона такою і залишиться. Війна такі речі дуже добре показує. Ти ніколи не зможеш жити роками так, а потім вдягнути білу шапочку і стати іншим. Не буває так»

Згадуючи війну, зізнається, – до перших втрат усе сприймається як жарти, як якась гра. Її реальність важко усвідомити до кінця, поки не приходить смерть. Лише перші втрати приводять усіх до тями, змушують максимально мобілізуватись і усвідомити, що на кону стоїть життя – життя окремого бійця, життя побратимів, яких часом доводиться прикрити собою.

«Повернутися живим – це Божа ласка. Не один раз були моменти, коли здавалося, що вже все, кінець, але все минулось. Був момент, коли я не знав, чи вийдемо ми живими, тоді було справді страшно. Була ніч і відходити було нікуди і ніхто не знав, чи побачимо ми світанок. Тоді я молився, так як вмію, своїми словами, але щиро. Обіцяв собі, якщо виживу – кину курити. Після того мені наснився ангел. І, ви знаєте, ми вижили. Курити я кинув одразу ж, наче «відрубав» в один момент. Я вірю в Бога, хоч специфічно відношусь до релігії. Якось це неправильно, коли і тут благословляють, кроплять водою на бій і там благословляють. Церква мала би визначитись…».

Наступ російських військ, вніс в колись розмірене життя Донбасу свої чіткі корективи. Війна показала, хто є хто насправді, відкрила істинні обличчя людей, їхні погляди та настрої, розділила їх на ворогуючі табори. Там не стало більше друзів та колег, там розділились навіть рідні люди, там запанувало зрадництво й жорстокість, незвідані досі, коли в один момент ти дізнаєшся, що тебе хоче вбити колишній однокласник…

«Я глибоко впевнений, що мине час і я ще зустріну тих, хто був по іншу сторону від нас. Я не знаю, чи зможу пожати їм руку. Але я точно знаю, що ніколи не зможу пробачити тих, хто в цей момент, у такий складний для країни час, умудряється дерибанити бюджет країни, її землі – цього точно не зможу пробачити».

Війна страшна. Вона жорстока. Навіть якщо вона не вбиває тебе фізично, вона неодмінно ранить психологічно. І рани ці настільки глибокі, – часом життя не вистачає, щоб їх загоїти. Вони не забудуться, не зникнуть з пам’яті, з ними доводиться якось жити.

«Я досі не можу добре спати. Війна – це безперервне напруження. Ти практично не розслабляєшся. Навіть коли спиш, ти завжди готовий в одну мить зірватись і бути готовим до бою. Коли обіймаєш зброю і спиш разом з нею. Коли тривалий час ти не відходиш від передової, то розслабитись просто неможливо. Адреналін в крові зашкалює, мозок безперервно думає, – це страшно для психіки. А коли втрачаєш побратимів, чи коли втрати відбуваються з твоєї вини, – це речі, які словами не передати. Але з цим треба жити далі, треба знаходити в собі сили жити і не зламатись».

Понад 40 чоловік з батальйону немає більше з нами. Вони віддали свої життя там, у бою, – хтось героїчно, захищаючи інших, хтось – раптовою, часом безглуздою смертю. Так мабуть судилось.

Він – один із тих, хто вижив і повернувся. Понад півроку Володимир тут, у Трускавці, з сім’єю. Загоює рани, тримає кулаки за наших, допомагає чим може тим, кого знає і хто потребує підтримки чи допомоги. Про війну може говорити безкінечно. Вона зруйнувала його життя, забрала в нього те, чим жив колись, змусила пройти кола пекла на передовій. Але сьогодні він вдячний їй.

«Багато українців не знали, що вони українці, поки не прийшла до нас війна. Війна змусила нас згадати, що ми українці. Показала, хто є хто. На сході зараз багато хто усвідомив, що зробив неправильний вибір. Біда в тому, що признатись в цьому може далеко не кожен. Але в України є майбутнє. Може навіть дякуючи Росії і Путіну, дякуючи цій війні, яка показує, що є справжні патріоти, є добровольці, які йдуть не за гроші, – вони йдуть за покликом серця. Росія, для порівняння, не має жодного добровольчого батальйону. В них нема того патріотичного духу, який є у нас».

І досі згадує символічний момент з недавнього минулого.

Літо 2014 року. Містами ганяють сепаратисти, панують проросійські настрої в суспільстві. Правоохоронним органам дана вказівка здати всю зброю. Міста познімали державну символіку, українських прапорів ніде не видно. Натомість кожне місто підняло свій прапор. Сепаратисти безкарно робили, що хотіли. На одній із заправок, неподалік від Мар’їнки, став свідком ситуації, яку, зізнається, пам’ятатиме усе життя.

«Під’їхав якийсь чоловік автомобілем на заправку. А дівчина, яка працювала там, мала на одязі стрічку, сплетену з синьо-жовтих кольорів.

  • Деточка, а тебе не страшно? – запитав він, тикаючи пальцем на плетену символіку.
  • Нет, дядя, не страшно! – сміливо відповіла зовсім юна працівниця заправки.

Після короткої паузи та відвертого здивування, той чоловік бадьоро промовив:

  • Ну тогда и мне не страшно!

Знаєте, я більш ніж впевнений, що той чоловік поїхав з заправки зовсім іншою людиною. Він просто не міг бути таким, яким був до того. Його життя змінила ця дівчинка на заправці і її синьо-жовта стрічка, виставлена на показ у той час, коли дорослі дядьки з боязню ховали будь-які натяки на щось українське. Тому я вірю, що Україна повернеться туди. Чим швидше це буде – тим краще».

Сьогодні ж, Володимир з сім’єю, як і чимало його земляків, змушений жити в іншому місті. Він хоче повернутись на рідну землю, бо, як би не було добре у курортному Трускавці, його маленька батьківщина – там.

«Чим довше Донбас буде без України, тим гірше для нього. Там росте нове покоління, люди, яким нікуди було тікати, продовжують жити там. Вони можуть не погоджуватись з тим, що відбувається, але вони поставлені в рамки обставин, що склались». Люди щоденно бачать те, що там відбуваються. Їхні діти ростуть зі скаліченою психікою. Їхні серця зранені війною. Те, що відбувається зараз там, – трагедія. Це біда для країни та величезна трагедія для кожного з людей, чиї долі зруйновані цією війною…

Він досі береже маленький прапорець, на якому дитячою рукою написано “Повертайся живим”. Це його головний оберіг, з яким не розлучається, відколи вперше отримав… Сьогодні він супроводжує його в автомобілі, в поїздках мирними вулицями курортного Трускавця, а війна тим часом продовжує жити в його серці, в його пам’яті..

Спілкувалась Ніна ФЕДЬКО

Facebook Comments
Tags:
About Author: Fedko Nina