Вчора вся країна відзначала день Гідності. День, який нагадує всім нам про початок тих випробувань, які досі лежать на плечах нашого народу. День, який став символом нескореності та національної боротьби з жорстоким владним режимом.

Не віриться, але пройшло вже рівно два роки з того дня, коли українські студенти вийшли на центральні вулиці Києва, демонструючи бажання жити в європейській країні. Мабуть ніхто із них не розумів на той момент, до чого може призвести їхній протест. Для всієї країни стало шоком, коли цих юнаків та юнок жорстоко розігнали з Майдану. А тим часом мирний студентський протест почав переростати в справжню революцію, – революцію Гідності, –  як її згодом назвуть.

Майдан, прапори з надписами, палатки, шини та тисячі людей які відстояли там найсильніші зимові морози… “Ще не вмерла Україна…” знову і знову лунало з усіх сторін. А потім знову кров, постріли, пожежі і ще більше людей рветься до Києва. Такої згуртованості та взаємопідтримки, яка існувала тоді, годі було уявити. Здавалось, вся країна переживала духовну єдність і тверду впевненість в тому, що разом ми все здолаємо і скоро наша країна процвітатиме.

Потім як в тумані відбулась анексія Криму, яка досі не вкладається в головах багатьох із нас. Нам не вірилось, що все може ось так просто відбутись. Здавалось, що це просто дивний сон, після якого ми прокинемось і все знову буде так, як було. Але ми не прокинулись з цього сну. Нас просто хитро обвели кругом пальця, поки ми “спали”. “Ми вживемо заходів, якщо Росія спробує ввійти на материкову частину країни” – запевняли нас “гаранти” цілісності України. І ми їм вірили. Ми хотіли наївно вірити їм, бо нам не було на кого більше покластись.

Але материкову Україну також почали рвати на клапті, обливаючи бідну землю кров’ю її захисників. Ворог йшов все далі і далі і ми вже не чули обіцянок від “захисників”. Ми чули лише формальні вислови, словесне осудження агресора, або ж просто мовчання. Скільки українських чоловіків більше ніколи не повернуться в свої сім’ї?.. Скільки матерів втратили своїх дітей?.. Скільки дітей залишились сиротами?.. Країна втратила за ці два роки своїх найкращих дітей і продовжує їх втрачати, адже кінця цьому жахливому, абсурдному протистоянню досі не видно.

Ми вибрали нову владу, яка обіцяла нам швидке та конструктивне вирішення існуючих проблем. Ми знову повірили, адже в наших серцях жевріла надія на те, що після пролитої на Майдані крові зради більше бути не може. Однак, ми знову маємо те, що маємо. Кров і далі проливається, а проблеми й досі не вирішені. Не казатиму я цих банальних слів про те, яка влада погана. Можливо ми й справді її заслужили. Скажу про гідність, ту, за яку ми боролись, за яку мерзли, за яку помирали.

В Конституції України гідність задекларована однією з найвищих соціальних цінностей. Однак кожен розуміє її по-своєму. Для когось гідність – це вміння обстоювати власну думку та переконання. Для когось – це повага до себе та вміння достойно поставити себе перед людьми. Гідність – це поняття особливої етичності, яке визначає цінність людини, як особистості. Кожна людина має свою гідність. Однак, якщо йдеться про національну гідність, то це те, що об’єднує мільйони співвітчизників. Те, що визначає націю, що робить її особливою та морально стійкою, готовою вистоювати випробування та виходити із них разом, згуртованими.

Майдан і два роки після нього стали найкращим доказом національної гідності українців. Події показали, що разом ми – сильні, що ми можемо добиватись того, чого прагнемо і не скоритись тому, що нам нав’язують. Майдан став великим емоційним сплеском, піднесенням, якого ми довго не відчували. Але весь адреналін, весь запал за два роки почав згасати. Не тому, що його було мало, не тому, що ми недостатньо сильно бажали змінити свою країну на краще. Просто ми знову розчарувались: у владі, у людях, яким колись повірили. Просто українців виснажила війна і багатьох долає зневіра. Просто так важко надіятись на краще, коли життя в країні нагадує качелі, які розгойдують нас зі сторони в сторону, випробовуючи на міцність. І хоч ми вперто з останніх сил тримаємось, зневірених серед стає все більше.

Вчора ми відзначили другу річницю початку Майдану, день Гідності. На місцевому рівні цей день згадали сумом на обличчях, сльозами на очах та хвилинами мовчання. А от в Києві відбулись чергові заворушення. Людей не пускали на Інститутську, їх перевіряли  з металошукачами, президент із ними не зустрівся. Натомість людям запропонували концерт. Свято?.. Хіба ж це свято?.. Так відреагували і люди, які зірвали його та заспівали натомість рідний гімн.

Звичайно ж людям, для яких Майдан став можливістю прийти до влади, цей день може і свято. Та для пересічних українців, які досі зі сльозами на очах згадують ті страшні дні, які досі оплакують жертв, які досі загоюють рани – це не свято!.. Для них це пам’ятний день нашої історії, який став початком нової Великої боротьби. Початком, який переріс у війну, яка досі нищить нашу націю. Початком, у якого обов’язково буде закінчення, – щасливе закінчення.

Нам ще не раз прийдеться доказувати нашу гідність. Ми мусимо відстояти свої конституційні права та не дати зламати свої духовні цінності. Ми хочемо до Європи, бо хочемо кращого життя. Але при цьому ми мусимо залишатись собою, адже ми – українці. І що би нам не нав’язували взамін безвізових режимів та інших обіцянок, ми маємо завжди пам’ятати, хто ми і що для нас важливіше. Ми маємо зробити це, бо ніхто окрім нас цього не зробить.

Ми – сильні та нескорені. Ми – унікальна нація жертовних та самовідданих волонтерів, людей, які люблять свою країну і хочуть їй добра. І cкільки б нам не прийшлось випробувань пройти, ми обов’язково вийдемо із них і станемо ще сильнішими та мудрішими. На славу нашої країни та тих людей, які віддали за неї свої життя…

Ніна ФЕДЬКО

Facebook Comments
About Author: Fedko Nina